Гордієві жінки. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.
м’який і невимогливий, але й задирчастий, непостійний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а іноді холодила сказаним, як зледенілою водою. Мія була непояснимою, як сама любов, невгамовною, ніби вітер.
Утім, було й те, від чого вона залежала, як і сестра-близнючка. І це – дитинство.
Нині, й далі по-незвичному співаючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватій землі, замість відповісти сестрі, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала:
– Що ти зараз згадуєш, Ліє? – Підійшла ближче.
Лія уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березі якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знімкував зів’ялі квіти й присохлу траву. Дівчина добре це запримітила, бо які ще світлини можна робити на куцому вигоні, де ні людей, ні дерев, ні плодових кущів, на відміну від «зарослів» поруч із їхнім будинком. По той бік річки стояла одна, знай, стомлена трава й сумні одцвілі стебла.
– Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі, – відповіла Лія. І хутко продовжила: – Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить… Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі…
– …і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене наб’є! А я якось спокійніше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишені… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. – Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, – додала.
– Думаю, не тебе…
– Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мія.
– І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? – вела своє Лія.
– Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, – знову лунко засміялася. – Мені ж їсти не давай, тільки б пониряти. Метеор! Як казав дід…
– «Клятий метеор», так він казав, – виправила Мію старшунка.
Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.
– Не думаю, що то з великої злості він так казав, – захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись,[10] а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді то – недруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняє – чи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.
Навіщо Лія почала цю розмову?
– Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.
Лія тим часом повела далі:
– Думаєш, Андрій їх узяв? – врешті глянула в очі сестрі-близнючці.
– Айдер, –
Скомпануватися – здружитися.