Маріупольський процес. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
щоками, залишають вологі сліди. Згодом, коли у голові їй розвидниться, вона не пам’ятатиме своїх сліз, своєї безпорадності.
Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертається до їхньої спільної тепер кімнати.
Баба Аня сидить, спустивши білі ноги з ліжка.
– Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи мені, бо всі вже пішли, а я заслухалась… Так добре співали дівчата…
– Які?
– Та з бригади ж. На сцені. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую…
– Бабо Аню, де ми є?
– У клубі. Чи тобі повилазило?
Дзвінок.
Мама телефонує. Ольга в трубку: алло! Притисла мобілку до плеча, а руки працюють, взувають бабині набряклі ноги у капці. Шкода, каже мамі, ти на секунду спізнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти співала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…»
Баба Аня мовчить.
Шкода.
У мами в голосі тремтливі інтонації, ми тепер, каже, ні туди ні сюди. Застрягли на якійсь базі відпочинку. Лікар каже: це добре, відпочивайте. Поки Артем не зміцніє після операції, нікуди не потикайтеся. А тут усі свої, усі з Донбасу. Переселенці-біженці. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дітьми – і до вас. Як ти там, моя чаєчко?
Ніколи мама Ольгу так не називала, хіба давно, ще в дитинстві. Чаєчка, казала, курочка. Смішно згадати. Серце щемить.
Пішки би додому йшла, каже мама. Але поки одні блокпости проїдеш, поки інші проминеш, якась біда та й станеться.
– А на базі що? – перепитує Ольга. – На базі відпочинку, – уточнює.
– Тут загалом непогано, – каже мама, – постіль чиста… Годують, правда, так собі, але ми не голодуємо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаєчко, ще трошки, і усе владнається…
Зовсім непереконливо вона усе це пробурмотіла і наче вдавилася, передала телефон Ксюшці. Плаче…
Сестра занадто бадьоро відрапортувала: щойно з обіду, макарони, котлети, компот, діти бігають, їх тут багато – дрібноти й підлітків, усі разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеїли. Не біда. Від дітей страху набирається. Ті усі перелякані, вночі пісяються. Учора злива була, як гримнуло – діти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася мені у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляєшся?
Ольга скучила за ними усіма, особливо за племінниками. М’які іграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки…
– Ладно, – каже Ксюшка. – Тут мама ще…
– Доцю! – голос мами піднесено дзвенить, – ти тепер хранительниця дому, доцю!
– Чула? – сміється Ксюшка.
– Ви що там, випили?
– Тю на тебе! Просто скучаємо.
– А що телевізор? – згадує баба Аня. Про розмову не запитує, може, й не зрозуміла, із ким Ольга розмовляла. –