Маріупольський процес. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
до чортів собачих. Чим швидше позриваєте підлогу, тим краще. Уже зривайте, не зволікайте, поки гриб не перекинувся на інші кімнати.
Дід Петро обстукав підлогу по всій хаті, ставав на коліна, кректав, тріщав суглобами. Перекинувся кількома словами з бабою Анею. Поспішайте, попередив ще раз, бо пізно буде.
Брат із Сашком намучилися, розбираючи дошки, пересварилися не раз й не два, поприбивали собі пальці, але зробили. Закинули дошки подалі в бур’яни. А далі – ані руш. Довелося Ользі за діло братися.
Під стосом географічних контурних карт, майже чистих (колись випросила у вчительки), знайшла наполовину списаний зошит з хімії. Перевернула його, розгорнула з чистого аркуша і акуратним круглим почерком записала план дій, докладно розпитавши діда Петра. Він колись усе вмів і дотепер багато чого пам’ятав…
Пункт номер один. Вибрати землю більше як на півметра.
Пункт номер два. Випалити яму вогнем паяльної лампи.
Далі: залити соляркою,
засипати шаром каменю та піску,
вистелити клейонкою.
Зробити десятисантиметрову бетонну стяжку,
тоді шар пінопласту,
клейонку,
ще один шар бетону.
І аж тоді викладати нову підлогу з добре висушених дощок.
Поки Циклоп відсипався-одужував, Ольга подумки готувалася до хатньо-рятувальних робіт. Брату було байдуже. Не до того тепер, повторював, почекай.
– Вибрали землю? – запитав дід Петро, зустрівши Ольгу в магазині. Він там полюбляв сидіти за пластиковим подряпаним столиком із пляшкою пива, озиваючись до тих, хто у черзі. – Не вибрали? Дивіться, бо втратите хату…
7
Обережно повернула йому ногу, мовчки обробила ранку перекисом водню й зеленкою, підклала вати. Ну що з ним робити? Маєш собі помічника, тепер ще й з намуляною металом ногою.
– Що, боляче? – кидає на нього погляд. – А думаєш, нам не боляче?
Він здивовано дивиться на неї.
– Убиваєте за російську мову, катуєте, дітей розпинаєте. Думаєш, нам не боляче?
– Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобі колись буде соромно за те, що ти зараз сказала.
– Ой-ой!
– Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвітня.
– По телевізору показували, – вона зібрала бинти, вату, підвелася. – І про київську хунту, і про карателів. Про фашистів зі Львова. Як у вас там головою ветерана війни у футбола грали…
– По телевізору показували?
– Розказували!
– Байки про укрів? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарілка» на даху, можете різні канали дивитися, а не одні й ті самі. І думати.
– Не розумію, – кидає йому Ольга, йдучи у літню кухню, за мить вертається.
– Чого?
– Не розумію, для чого ви прийшли на Донбас. Руки!
Він повертається до неї спиною, Ольга розв’язує йому руки (вона так убезпечується від можливих несподіванок, поки йому рану на нозі обробляє) й відходить на два кроки, тримаючи мотузку.
– Я,