Маріупольський процес. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
подвір’я затуляв високий паркан з гофрованого металу, над ним від дороги нависали гілки дерев – у їхніх кронах проглядалися дрібні незрілі плоди. Романові залежало на тому, аби їх роздивитися як слід. Що там зріє, за парканом: сливи?… алича?… У кількох кроках від нього черешня – одразу видно, що черешня, тут навіть сумнівів немає. Темні стиглі ягоди пучечками стримлять вздовж кожної гілки, і листя з жодним іншим не сплутаєш – темне, видовжене.
Ворухнувся – не відчув ноги. Гаряча хвиля вдарила від голови до п’ят. Глянув. Ні, на місці. Жива й неушкоджена – при ньому, але ватяна, нечутлива, припнута до труби ланцюгом на металевому браслеті. Він здивовано роззирається на те, як один кінець – наручника? якогось схожого на нього знаряддя упокорення? – стискає щиколотку, інший кінець лежить у траві, тримаючись на стовпчику сітчастої огорожі, зацементованому у землю. Нога затерпла. Ударив її ребром долоні, ущипнув, ворухнув стопою із зусиллям, ще, ще раз. Побігли гарячі мурашки – стало боляче, нога ожила.
Чого він тут? Голова гуде, біль у грудях, усе тіло ниє. Закашлявся. Суха кров на обличчі. Що сталося?
Мугикання у літній кухні замовкло, з одвірка визирнула дівчина. Тепер він міг на неї роздивитися, хоча й одним оком. Та сама, у тій самій легкій сукні. Років двадцяти. Волосся не мідне, не руде, як йому спочатку видалося, а русяве, пшеничне. Ластовиння на носі й щоках.
Вона мовчки дивилася на Романа. Він кліпнув.
– Живий, – констатувала дівчина не досить впевнено. – Живий, ні? Скажи щось.
Роман відітхнув. Що сказати?
– Які… це… дерева?… – не своїм голосом.
– Де?
Він показав рукою за паркан.
– Жерде-елі, – тягуче мовила вона.
– Жерделі, – повторив він.
– Абрикоси по-вашому. У серпні дозріють. Пити хочеш?
Щойно вона запитала, як він зрозумів: так, він хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, підтягнувся, знайшов спині опертя – сітку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем відбиваючись у голові.
Її сукня тепер не просвічувала. Дівчина стояла поруч, тримала металеве горня з відбитою біля вушка емаллю, вода капала у траву. Він жадібно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагідно помацавши обличчя. Відбивна, а не обличчя. Болюча відбивна, що затулила світ. Око, здається, є – вже добре. Але вухо не чує.
Подякував, віддав порожню посудину, зиркнувши на дівчину.
Вона залишилася стояти на місці.
– Гей ти, контужений… Сприймаєш інформацію?… Тоді так. По-маленькому – ось у цей рівчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, зніму ланцюг.
Його плечі затрусилися. Сміятися було боляче, але він не міг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихає, головою хитнути – нудота піднімається, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще…
Усмішка торкнулася обличчя дівчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радіти тут разом із захопленим