Таємне джерело. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
Князевич зміг нарешті роздивитися його уважніше, зазирнув у вічі – й остаточно все зрозумів. Двірник насправді був п’янішим, аніж здавався чи хотів здаватися. Зіниці величезні, очі скляні, в них – туман і порожнеча.
– Забери, – процідив Ігор.
Не послухавшись, Горбик вільною, лівою рукою поліз за викот своєї куртки. Пошарив, видобув із надр внутрішньої кишені обтріпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув її в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не відвернувся, мимоволі роздивляючись усміхнене лице жінки зі старанно накрученим волоссям та хлопця поруч із нею: широколицего, патлатого, великий комір білої в горошок сорочки старанно викладений поверх коміру шкільного піджака. Хлопець і жінка мали схожі риси обличчя, а ще він чимось невмолимо нагадував самого Горбика.
– Сестра, племінник, – із тихою люттю промовив двірник. – Таня й Микола. Тут йому вісімнадцять. Дев’ятнадцяти цій людині не буде ніколи. Ти розумієш, Степановичу, – ні-ко-ли. За яке таке щастя він поклав своє життя, скажеш мені?
– Забери, – повторив Князевич, і тепер той послухав – відпустив плече, хоча фото далі тримав перед ним. – А небіж твій не один такий.
– Мені від цього не легше. Іншим, хто ховав цинки, – теж. Країна що, воює? Хто їй загрожує – афганські дехкани чи як там їхні колгоспники називаються?
– Нема в Афганістані колгоспів, – навіщось заперечив Ігор.
– Ага, а радянська влада, значить, хоче, щоб колгоспи там були?
Не бажаючи більше стримуватись, Ігор рішуче згріб п’яного двірника за барки, притягнув до себе. Той мимоволі стиснув руки, ненавмисне жмакаючи фото, яке не випускав із п’ятірні.
– Сидів за крадіжку – сядеш за такі розмови, – просичав Князевич. – Надовго тепер, ясно? Це ще як до зони доживеш. Це раз. Газети почитай, це два. Там усе написано про інтернаціональний обов’язок радянських солдатів і офіцерів. Його треба виконувати. Знаєш, що таке обов’язок?
– Я нікому нічого не винен, – прохрипів Горбик. – Пусти, начальнику…
– Додому підеш?
– Піду.
Князевич відпустив двірника, легенько відштовхнув. Той, розправивши фотографію, так само обережно застромив її назад до внутрішньої кишені, облизав пересохлі губи.
– Не винен нікому нічого, – повторив він із п’яною впертістю. – Кому, їм? – Кивок у бік «Продуктів». – Гори-гори ясно, плакати не буду.
– Все, щезни, – втомлено відмахнувся Ігор.
Увібравши голову в плечі, двірник підтюпцем рушив геть. Провівши його поглядом, Князевич озирнувся, цикнув на вантажника, котрий визирав з дверей, обтрусив плащ, хоча ніде не забруднився.
Отак і живемо, подумалося йому. Щойно колишній крадій Горбик озвучив причину, яка утримувала від вступу в партію. Маючи партквиток, він у таких ситуаціях хоч-не-хоч мусив діяти інакше. А це була далеко не перша така ситуація. Справді, працівники міліції таки знали більше, ніж ті, кого мусили берегти.
Князевич знову закурив, збиваючи попіл під ноги. Коли