Таємне джерело. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
міліційних керівників у містах, де проходили змагання та приймалися спортсмени, частенько спав та їв просто поруч із робочим місцем. Крім дивана сюди вміщалися кольоровий телевізор «Електрон», встановлений на низеньку тумбочку, журнальний столик і стілець. Тильна стіна мала навіть прямокутне вузеньке віконце, для чогось забране ґратами: вони перетинали вікно ззовні навскоси, ніби виходили пучком із правого нижнього кута й розходилися вгорі, нагадуючи найбільш творчим натурам сонячні промені.
Зараз тут, просто на широкій поверхні телевізора, лежав магнітофон із заправленою бобіною. Придивившись, Князевич вгледів на передній панелі напис «Электроника. Видео», запитально глянув на Буркова – раніше в цьому, як називав його сам підполковник, закапелку такої рідкісної апаратури не водилося.
– З Володимирської принесли, – коротко пояснив начальник, вмикаючи тим часом телевізор та налаштовуючи на порожній канал. – Сьогодні заберуть. Дивимося тільки з тобою, тільки раз. Я бачив уже, ще вчора. Але все одно – державна таємниця, такий гриф. Розписуватися ніде не треба, в твоїй ситуації патякати невигідно.
Князевич уже без зайвих нагадувань починав розуміти: саме його ситуація – причина всього, що відбувається з ними зараз і чого він так досі й не втямив. Замість укотре щось спитати Ігор мовчки вмостився на краєчку дивана, розуміючи: зараз усе пояснять. Підполковник, обережно натиснувши потрібну кнопку, буркнув швидше до себе, ніж до підлеглого:
– Сам би я хер розібрався. Прийшли, підключили, показали, де в нього тут що… Все, пішло кіно.
Відступивши від телевізора на кілька кроків, Бурков не сів поруч, лишився стояти, тепер схрестивши руки на грудях і далі перекочуючись із п’ятки на носок.
Тим часом на екрані пройшли горизонтальні смуги, перестало сніжити, з’явилося зображення: порожня кімната зі стінами, пофарбованими в ядучо-зелений колір. Майже відразу в кадр увійшов невисокий чоловік у розтягнутому сірому плетеному светрі, сів на табуретку, яку оператор не зафіксував об’єктивом, згорнув руки перед собою, втупився вперед. У Ігоря склалося враження – чоловік зараз поїдає очима його, і враз стало незатишно.
– Ви знаєте, де ви перебуваєте? – запитав хтось, кого камера не показувала, – молодий чоловічий голос.
– Знаю. – Голос чоловіка звучав монотонно.
– Запис зроблено два дні тому. Це психлікарня десь у Тернопільській області. Мені називали місце… Щось наче як камінь… Підкамінь, о, точно – Підкамінь! – пояснив Бурков. – До речі, мені сказали – цього типа там зараз уже нема, перевезли.
Князевич знизав плечима. Чоловік у кабінеті з зеленими стінами виглядав справді не надто здоровим.
– Пам’ятаєте, як вас звати, прізвище? – мовив невидимий.
– Не забув.
– Назвати можете?
– Григорів Яків Васильович.
– Якове Васильовичу, де ви почули те, про що вигукували на вулиці?
– Ось тут. – Чоловік торкнувся пальцем свого лоба, не зводячи очей із камери.
– Ви хочете сказати, що чуєте