Тінь сови. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
зірвала з голови хустину, щоб помахати Степанові, та рука безсило повисла, і Катерина лиш німо дивилась услід поїздові.
– Степане…
Джерело, яке билося у Катерини під серцем, вирвалося назовні, і з очей потекли сльози. Я гадаю, що то було джерело любові, уже тоді Катерина кохала Степана, хоч сама собі не зізнавалась у тому чи, скоріш за все, не могла розібратися у своїх почуттях. Воістину незбагненна це штука, любов, що приходить до людини то мукою, то щастям, і ніхто не може пояснити, звідки й чому вона приходить. Я ж собі думаю, що любов народжується, як ріка, спершу прокидається маленьке джерельце, відтак воно дужчає: переходить у струмок, потім розливається в річку.
Втім, кожен має свою думку про таїну цього почуття, і тим воно неповторне. Щодо Катерини, то вона схильна була вважати, що це я, Щедрик, приворожив її до Степана. Але це не так. Степан ніколи не просив мене, щоб я присушив Катерину до нього, а без його волі, як відомо, я нічого не вартий. Степан вважав, що він не той чоловік, з яким їй буде найкраще, і коли потрапив до госпіталю, перестав писати, хотів, щоб вона забула про нього.
Їхні шляхи на тому б і розійшлися, якби Катерина сама не знайшла Степана. Отож я тут ні до чого, хіба якась піщинка моєї заслуги в цьому. Боюся бути нескромним, але припускаю таке, адже Катерина полюбила Степанову душу, а я часточка його душі, – виходить, полюбила й мене. Однак тоді, коли вона сказала Степанові: «Попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе», – саме так треба було розуміти її слова, – тоді моя допомога була непотрібною. То вже було освідченням.
Вона не знала, що й думати, коли перестали надходити листи. Чула серцем, що з ним щось сталося, а що – не було в кого питати, про це міг би сказати тільки Степан, але він мовчав. Може, знайшов там собі когось, тоді прислав би бодай порожній конверт, і вона здогадалася б, навіщо ж мучити. Ні, не знайшов, Степан не такий, сказав би. А чому він має казати, хіба вони обіцяли щось одне одному? Не обіцяли ж, не присягалися.
І написати йому до ладу Катерина нічого не змогла, хоч і бралася не раз. Спершу так чекала листа, щоб дізнатися адресу і про все сказати, а коли отримала, сім разів перечитала і не знайшла того, що шукала, почула лиш у голосі Степановім (читала і чула голос його: «Тут, Катю, уже зима, морози люті, а сніги такі, що кінця-краю не видно їм, і здається, що то наснилося мені: тихо річка тече, місяць звісив у воду босі ноги, я стою на березі, а коло мене дівчина з очима зеленими. Як там вона, наша річка, ще не замерзла? Це вона двічі замерзатиме, поки я повернуся…»), почула в його голосі те, що шукала в словах, але ж могла і помилитися, бо голос чувся таким, як сама хотіла. І відповідала йому, теж сподіваючись, що Степан почує голос її і все зрозуміє: «Річка наша тече, ще не замерзла, хоч і холодно вже (може, він здогадається, чому їй холодно?), та коли я виходжу до Тікича і згадую твої розповіді про Щедрика й праліс, то мені пахне суницями і стає тепліше».
Так писала йому Катерина, коли ще стояла осінь. Тепер річку скувала крига, уже і в них упали сніги, а листа нема й нема. Може, хтось викрадає їх? Поштарка лишає