Смішним теє сватання видалось. Щоправда, Катерині тоді було не до сміху: коли вже дійшло до діла, такий страх напосів і сором, хоч тікай світ за очі.

      Ще в автобусі відчула на собі липкі погляди (односельці поверталися з районного базарування), вловила тихі шепоти-бубоніння:

      – Чи це не Тимохи Горового дівчина?

      – Та вона ж.

      – А то хто з нею?

      – Мабуть, зятя везе, кхм.

      – А таки так, бо чуже, не наше.

      – Воно ж чуже не таке, як своє.

      – Тепер так.

      Катерина сиділа, як на терню, боялася й глянути на Степана, хоч він, здавалося, не дослухався тих перешіптувань, мовчки дивився у вікно, за яким уже синів ранній зимовий вечір.

      Від Галайбишиного повороту, де вони зійшли з автобуса, до Катерининої хати було палицею кинути, і їх проводжали очима аж до подвір’я; Катерина злостиво подумала, що для сільської баби чи молодиці немає більшої гризоти, ніж ото не впізнати, що воно йде чи їде селом і до кого. Кожне тобі стане, як укопане, і не зрушиш його з місця поки не закмітить, куди завертаєш. А тоді вже дихне з полегкістю.

      Степанові ж хоч би що: шапка набакир, іде, жартує, буцім сьомий раз оце сватається і вже наперед знає, як воно буде. А Катерина, що ближче до хати, то як за полу її хто притримує, хоч бери та вертайся.

      Уже перед самісіньким порогом раптом крутнула, кинулася до повітки і там заховалася за дверима, сполохавши сонних курей – засокорили, заворушили крилами, війнувши на Катерину пір’яним духом. Степан ніби іншого й не сподівався од неї, сміливо торгикнув дверима й пішов у хату: нехай сам говорить, як такий дженджуристий.

      Катерина затамувала дихання, щоб не розколошкати курей, бо здіймуть рейвах і на подвір’я, здавалося Катерині, позбігаються всі сусіди й показуватимуть на неї пальцями: «Оно вона! Оніно!»

      Згодом рипнули сінешні двері, вийшла й покликала її мати (якось ніби аж гнівно покликала), але Катерина не обізвалася і сиділа в повітці, поки не вийшов Степан, мовби це він тут був за господаря і мусила слухати лише його. Роздягнений, простоволосий, він стояв у місячному світлі такий близький і домашній, її господар, і раптом гукнув так по-рідному, аж защеміло під грудьми в Катерини:

      – Гей, жінко, ти що оце собі думаєш?

      Вона вийшла до нього під місяць, подивилася в очі, й Степан узяв її обличчя між долонь і поцілував у губи. Це був їхній перший солодкий поцілунок – короткий, але неполохливий, повний, налитий по вінця.

      – Ходімо, застудишся, – сказала вона.

      І враз відчула, як Степан різко стиснув її долоню, і погляд його спіткнувся об щось угорі. Катерина повела очима вслід за тим його поглядом, спокійно