Твердиня. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
дверей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.
– Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.
– А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати минулого року?
– Та куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молодшої почнуть різатись зубки.
– Жесть…
Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дерев’яні тарілки з піцами.
– А ти кудись збираєшся?
– Ага, – кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав – щоб вициганити у батьків трохи грошей, бо без стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантюру не вистачить.
– Уф! Я тобі по-доброму заздрю. – В очах Джоніка знову проступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Генина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. – Куди збираєтесь?
– Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.
– А компанія велика?
– Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але живе у Франції) і ще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.
Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільного телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.
– Дружина, – прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товариша. А тоді приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не переживай.
Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.
– Чувак… – винувато потупився Гена.
– Що сталося?
– У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуться передні зубки, але зараз уже тридцять дев’ять, і дружина нічого зробити не може. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, мушу бігти.
Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.
– Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. – У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.
– Дякую, Лео! Удачі тобі! – Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. – Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! – Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.
– Не парся. – Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. – Я заплачу.
Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…
Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.
II
13 березня 2012, 22:42 (UTC+2)
Рівне, Україна
Левко запустив Skype.