Твердиня. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 × 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі вертольота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шматок чистого неба і – в нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.
Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:
– Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?
Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома і Ян.
– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?
«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»
У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»[34] вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL[35] завбільшки з кредитну картку і водив ним під час розповіді перед очима слухачів.
– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, позбавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.
– Як довго ти вчився? – спитав хтось.
– Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.
Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, – подумав хлопець, – перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – Він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.
– А я можу срати цементом, – голосно й англійською проказав Левко.
– Що ти сказав? – Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґрема, але брова підозріло вигнулась.
– Згадав анекдот про Чака Норріса.
– ?
Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця):
– Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.
Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг господаря
«Літуни Вітряного Міста» (
PPL (англ.