Повія. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.
– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!
Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?
– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даєте – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.
– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд їй Грицько.
– Походе-походе та й пiдоб'ється, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.
Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.
– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!
Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.
– А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!
Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.
– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за їх.
– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.
– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi», – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.
– З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.
– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються.