Повія. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.
Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв – та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi – хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi – байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.
Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?
III
«З щастя та з горя скувалася доля», – каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того – за нею i поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку – i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.
Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…
Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..
Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.
– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.
– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.
– То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матерi:
– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.
Вона вийняла щось