Повія. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй вiддячити… А жалостi в його – нi капельки!.. Як їй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон – не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплаканi очi.
Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде її; а то вже i свiт заглядає у вiкна своїми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. «Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь». Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тiї тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, їй треба умитися, а води у хатi немає. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла її постать сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На кiстлявих її плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своїми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.
– Не вернувся?.. Немає? – мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi її горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.
У обiд знову Грицько суне.
– Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя, углядiвши Грицька.
– Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.
– На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.
– Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав вiн.
– Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала, пiдводячись, Прiська.
– Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi Грицько.
Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.
Христя