Груші в тісті. Юрий Винничук

Читать онлайн книгу.

Груші в тісті - Юрий Винничук


Скачать книгу
а що час був зустрічатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львів». Уже здалеку ми помітили знайомий газик, який стояв перед рестораном.

      – Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть до ресторану, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.

      – Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.

      – Ображаєш! На, – і Тенгіз вручив їй п’ятдесят «крабів».

      – Ну, це інша річ.

      Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.

      Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.

      – Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку «Житньої».

      Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.

      – У вас проблеми? – поцікавився поляк.

      – Біля входу стоїть той самий міліцейський газик, який за нами їхав. З торбами ми не можемо ніяк з’явитися.

      – Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що підемо до ресторації. Не вічно ж він там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз із вивільнених номерів виносили брудну постіль і спускали ліфтом униз. Там унизу є пральня і мусить бути чорний вихід.

      – Справді! Як ми раніше не здогадалися?

6

      Нам вдалося непоміченими покинути готель, занести речі до авта і відігнати його на платну стоянку неподалік. Підходячи до ресторану, помітили ошелешені погляди міліціонерів. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з’явилася цікава тема для обговорення.

      Дівчата, відчувши шару, вкрили закусками цілий стіл.

      – Де ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.

      – Скільки давали? – поцікавився я.

      – Що за жарти?

      – Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.

      – Йди в баню.

      – Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.

      У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов’ю не будеш, і ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на грузинові.

      Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, і щоразу уважно нас обстежував.

      – Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.

      – Ну і що? – стенув той плечима.

      – Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.

      У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми


Скачать книгу