Груші в тісті. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
і собі щось на пам’ять отримати.
– А далі що?
– Переночуєш у нас. Вранці отримаєш вірші і обіцяєш опублікувати в «Поезії». От і все.
– А це конче, щоб він цілу ніч переписував?
– Конче, – твердо сказав Славко. – Я хочу його провчити. Може, тоді нарешті відлипне.
Того ж вечора Славко представив мене Петрові Ш. як поета і редактора квартальника «Поезія» Юрія Петренка. Петро виявився високим парубком з борідкою. Відчувалося, що він дуже соромиться. Під пахвою тримав три грубі загальні зошити. Такого свинства від Славка я не сподівався, думав обійдеться одним, але він, взявши у поета гроші, уже погнав ще з кимсь на закупи. Я розгорнув зошит і став читати. То була найзвичайнісінька графоманія без іскри таланту, вірші, як і попереджав Славко, були на всі трафунки життя, про різні свята, про рідну землю, про природу і т. д.
Нарешті приперся Славко, його аж душило від сміху, коли він побачив мене за тими зошитами. На столі з’явилися пляшки і закуска. Я зробив закладки на вибраних віршах і сказав, що це треба переписати начисто, але бракує вірша про Леніна.
– Про Леніна! – пожвавішав Петро. – Та я зараз напишу. У мене це діло скоро.
– Ага, а ще до Дня радіо треба вірш, – докинув Славко, вочевидь знущаючись, – а то в тебе до всіх днів вірші є, а от до Дня радіо нема
– І про радіо зроблю, – кивнув Петро. – Про «Голос Америки», про імперіалізм…
– О, о! – тішився Славко, розставляючи на столі пляшки і наїдки, – про імперіалізм обов’язково. Мовляв, ворожа пропаганда заважає нам будувати світле майбуття. І не забудь додати коротку автобіографію.
– Теж у двох екземплярах?
– Теж.
Та цього було мало. Славко вирішив відігратися за свої страждання:
– І не забудь про Чілі. Зараз це дуже актуально. До того ж Чілі має таку широку гаму рим, що ти можеш вкресати навіть цілу поему.
– Я можу, – погоджувався поет, – справді, я про Чілі забув. Альєнде, Корвалан…
– Класна рима! – прицьмакнув Славко, розливаючи винце. – Корвалан – Галан!
Петро хотів, було, і собі налити купленого за його ж таки гроші вина, але Славко перепинив:
– Ні-ні, ні в якому разі! Та ти що? Це тільки Єсенін під газом писав. Але тільки тоді, коли писав про любов. А коли про щось поважне, то до писка не брав. Рембо, Верлен, Бодлер теж любили випити, але ж їм не доводилося писати про речі глобальні. Сказати б – всесвітнього значення. Розумієш? Леніна ж тоді не було! Уявляєш, як їм жилося без спрямовуючої і керуючої ролі партії?
– А можна я канапку візьму? – несміливо попрохав Петро.
– Канапку… Можна, – кивнув великодушно Славко.
І щойно за поетом зачинилися двері, ми вже не могли стриматися від реготу і обсмоктування кожної фрази. Ми пили, закусували і фантазували свої варіації тих безглуздих віршів.
Бідний хлопець римував і переписував тексти усю ніч, а на ранок приніс усе, що обіцяв. Були там вірші і до Дня радіо, і про Леніна, і про Чілі. Я перебіг очима, похвалив і сховав у течку.