Груші в тісті. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
будеш Вінграновським.
– Е! Ми так не домовлялися!
– А ти бачив, які в нас дівчатка? Вони за Вінграновським просто вмлівають. Готові у вогонь і в воду! Ти хочеш зіпсувати їм свято? Ти тільки задумайся, що вони бачать у цьому зачуханому Франківську? А їм же так хочеться причаститися чогось високого!
– Перестань! Я що – клоун?
– І не забувай, що минули Великодні свята – закуски буде повно. Ти їв гуцульську кулешу?
Славко м’якнув на очах.
– Але в мене вимова зовсім не київська, – долали його сумніви.
– Дурниці. Маєш цілий день для вправляння. Я ж не прошу тебе зіграти роль Павла Ребра чи Григорія Петрука-Попика. Ти тільки подумай – цілий вечір ти будеш Миколою Вінграновським! Кожне твоє слово буде на вагу золота. Будь-яка панна вмре від щастя за один твій поцілунок.
– Я не знаю його віршів напам’ять.
Вочевидь це вже був останній і далеко не найважливіший аргумент.
– Ну й дурниці. Не так багато поетів здатні читати свої вірші з пам’яті. Зате ти знаєш напам’ять свої вірші. От їх ти в основному й будеш читати.
– Свої вірші?
– Власне! У вас багато спільного. У тебе, правда, більше сюрреалістичних образів, але це нічого. Пізній Вінграновський буде у нас сюрреалістом.
Щоби остаточно зламати усі Славкові вагання, я поволік його до пивбару в центрі міста. Там було тлумно і гамірно, черга за пивом вибігала своїм хвостом на вулицю. Я пройшовся вздовж черги і побачив журналіста і перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франківська і працював у редакції обласної газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, і я розповів йому про наші плани на завтра.
– Може б, і ти пішов з нами? Підстрахуєш, – запропонував я.
– А дівчат багато буде? – спитав Ромко.
– Тьма! І причому різні.
– Ну, я не звик дурно хліб їсти. А що, як я зіграю ролю якогось харківського поета?
– А які у вас там є поети?
Ромко почав називати якісь імена, але ми крім Роберта Третьякова та Володимира Брюггена ні про кого не чули. Причому останній відомий був як критик.
– Повний завал, – зітхнув я. – І це Харків! А жодного поета з українським прізвищем.
– Ну, Брюгген якось не звучить, – похитав головою Славко. – Який з тебе Брюгген? Та й на Третьякова ти не тягнеш зі своєю галицькою фізією.
– Зате я маю його збірки, – сказав Ромко.
– Це аргумент, – погодився я. – А па-харківськи умієш гаварить?
– А чього там сложного? Як нада, так і загаворим!
Наступного дня Славко узяв у мене збірку віршів Вінграновського і підписав її приємними для мене словами: «Лицарю пера і бартки… надії нової української поезії…» Щоб дівчата уже не мали жодного сумніву, що я теж великий поет. Майже, як Вінграновський. Фотографія автора при цьому була завбачливо вирвана.
У центрі біля пошти чекав уже нас Ромко зі збірками Третьякова в кишені. Дорогою ми купили вина і подалися до інституту.
У