Груші в тісті. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.
– Може, помогти? – спитав я.
– Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.
– Я мав на увазі її.
– Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.
Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.
– Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?
– Не будемо прощатися?
– Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.
Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.
– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.
– Спробуй, – стенув плечима Славко.
Я вернувся і гукнув:
– Васильку! Можна тебе на хвильку?
Василько випростався.
– Хлопці, я вже кінчаю!
– Васильку, дай десятку!
– Ви що – вже йдете, сволочі? Мені ще трохи лишилося!
– Вже пізно.
– Ну, на, – сказав, простягаючи гроші.
Жінка його весь цей час намагалася підвестися зі снігу, але Василько щоразу її повертав у ту саму позицію.
Я взяв гроші і наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервів, хліба і сиру.
– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.
– Ну! І будуть вони зі своєю пампушкою жерти і пити за наш рахунок!
– А давай його розіграєм.
– Щоб видурити і з нього гроші?
– Ясне діло! Але це не так просто.
– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться.
– А то ж яка?
– Смерть.
– Здурів, чи що?
– Та не наша.
– А чия ж?
– Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.
– Слухай, ти колись видів БТР?
– Нє.
– Яке в сраці кермо?
– Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.
Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.
– Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.
У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.
– Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…
Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!
Наталя