Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
«Я тут поцілував» чи «поцілувала», перечитували вечорами і захлиналися від щастя.
– Що це за попіл? Ви спалювали папір?
– Це попіл моїх старих рейтузів, – відказує жінка і заливається реготом.
Між її зубами багато слини, слина вся в білих дрібних бульбашках, все її тіло, наче настояне на дріжджах тісто, трясеться в спазмах сміху, і кожна складка на її велетенському животищі трясеться від сміху, і жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на підборідді, теж трясеться і… Господи, невже це вона породила Ілаялі?
Щось треба казати… щось казати…
– Один мій знайомий…
Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядів.
– …шукає квартиру…
Вони думають: що йому треба?
– …І я… у вас нема… е-е… часом…
Перекидаються очима, наче м’ячиками.
– …кімнати?
Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила:
– У нас… немає… вільної… кімнати…
– Шкода, – зітхаю я, – бо якщо…
– Ні, в нас немає вільної кімнати, – перебиває чоловік.
– …якщо вас тільки двоє…
– Нас не двоє.
Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І мені вже хочеться кинутися до них із обіймами… А сходи, виходить, збрехали? Навіщо?
– …але навіть якщо вас троє, то…
Раптом він мов шаблею:
– Нас не троє!
А тоді встає з ліжка, заточуючись. Він із зусиллям примушує себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволі задкую до стіни.
– І не четверо, і не п’ятеро, і не десятеро!
Плює мені тими словами в обличчя, і вони розтікаються по мені, хляпають на підлогу і там перетворюються на білу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало і не бачу там цього чоловіка, хоч воно й висить за його плечима.
– Чого ви від нас хочете? Ви з…
– Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.
– Чого ж ви тоді…
– Я ж кажу: мій товариш…
– То неправда! Чого вам треба?!
Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки – заспокойся заспокойся заспокойся… ойся…
– Хай скаже, чого йому треба!
– Він скаже, він скаже…
І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, вони не існують насправді?
– Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!
Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене від дверей, наче збираються піймати курку. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо я зовсім не боюся цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…
– Ілаялі! – кричу я зненацька. І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.
Старі