Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
ти думаєш – може, про нас і кіно знімуть?
– Ясно – знімуть. Індійське.
– Чому індійське?
– Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.
– Нуська подивиться – і гірко заплаче… Але вже буде пізно.
– На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?
– Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.
– Ясно – не подарує, – погодився я.
– Може, нам треба лягти? – запитав не в річ Місько.
– Для чого? – не зрозумів я.
– А що – сидячи вмирати?
– Звідки я знаю? Я іще ніколи не вмирав.
Ми лягли в траву і задивилися в небо.
– А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? – запропонував Місько.
Мені ця думка дуже сподобалась.
– Давай… А ще можна стати упирями і пити її кров.
– Ух ти! Точно?
– Ну!
– Тоді давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.
– Хе-хе! – втішивсь я. – Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»
– Тепер хай знає.
Ми замріяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.
Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.
– Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?
– То, власне, ми з ним обоє і знайшли, – сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…
– То це ти був із ним?
– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.
– І ви з ним її викопали?
– Так.
– А потім обклали дровами й підпалили?
– Так.
– Обоє?
– Так. Нас тільки двоє й було.
– І коли вона вибухнула, ви були разом?
– Були разом.
Він дивився на мене, мов на марсіянця. Здавалося, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».
– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…
Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?
Таргани
У певні дні вдосвіта моя бабуся вирушала на луги і збирала трави, поверталася, коли всі ще спали, і заходилася в’язати зілля в пучечки та вішати на стінах. Завдяки цьому мої дитячі літа наскрізь просякли дивовижною гамою пахощів, адже і спав я на подушці, яку бабуся набила висушеним зіллям. Тільки покладеш голову на таку подушку, і враз провалюєшся