Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!
Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих, хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва розгоралася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.
– І там уже росіяни? – запитав Гребер.
Зауер похитав головою.
– Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.
– Виходить, ми відступаємо далі.
Вони замовкли й прислухались.
– Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, – промовив Зауер.
Гребер показав на ту, в якій мешкав Рае.
– Ось ця майже ціла.
– По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?
Зауер важко зітхнув.
– А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.
– Я теж.
– Скоро побачиш. Удома.
– Так, дякувати Богові.
Зауер задивився на відсвіти пожежі.
– Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?
– Ні.
– А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.
– До кордону ще далеко.
– Це як складеться. Усе може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?
– Ні. Я тоді був в Африці.
Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, і долинуло кілька важких вибухів.
– Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме в нас? Що там залишиться?
– Не більше, аніж тут.
– Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? У голову мимоволі лізуть усякі думки.
– Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
– Усе то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
– Чому?
– Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми