Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк
Читать онлайн книгу.
зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга й шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, у суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.
Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена – солдатів вирішили ховати разом із ним.
Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше – ні. Незабаром село знову стане полем бою.
Гребер оглянув місцевість із пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Усе безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні й усередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.
З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.
«В останні роки черв’яки мали що їсти, – думав він. – Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них цілі армії мертвих. У перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».
Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював із початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один – Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші – хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом – це кому пощастило – до Німеччини. Усе це колись мало інший вигляд і називалось інакше.
Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.
– Щось сталося? – запитав Гребер.
– Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.
Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.
– Цим хоч яка-небудь яма дісталася.
– Так. Вони її самі собі викопали.
Зауер сплюнув.
– Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.
Гребер звів очі на товариша. Уночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка й не дуже сентиментальний.
– Як це ти до такого додумався? – запитав Гребер. –