Це коротке довге життя. Ірина Бондарук
Читать онлайн книгу.
спинами воза й перекидали його. За виконання плану краще годували. А що заробляли собі грижі, то нічого не вдієш. Бідолашні інтелігенти вивозили землю грабарками, норм не виконували. Зменшувалася пайка – помирали від виснаження. Найбільше курці, що вимінювали хліб на цигарки. Але й у цих жахливих умовах вони звертались один до одного на ім’я й по батькові. І, певна річ, на «ви».
Поки мати збирала вузлика Іванові в дорогу, він став перед старшим сином і глянув серйозно в перелякані очі:
– Сину, ти залишаєшся за старшого, бо ти мужчина. Зрозумів? Зрозумів?
– Зрозумів, – промовив той через гірке схлипування.
Мабуть, це тоді закінчилося коротке дитинство хлопчика – старшого сина Івана й Ганни; і хоч він ще не доріс літ, проте дорослі обов’язки лягли на нього.
Батька забрали, мама, сподіваючись дитини, теж улаштувалася на цукроварні. Батькові товариші давали їй хліб, що його вона розвозила візочком і продавала. Навіть за такий короткий час Іван здобув собі в пекарні авторитет працьовитістю, розважливістю, а ще – любов’ю до хліба. Звідки це в нього, не знав ніхто. Він так тонко відчував тісто, знав, скільки в борошно треба додати опари, скільки разів вимісити, щоб хліби виходили високі й духмяні. Чоловіки як могли допомагали Івановій родині; серед чужих людей, без житла, без будь-яких заощаджень – молода жінка при надії. До рідного села Ганна повертатися не схотіла: зненавиділа і викреслила його зі своєї пам’яті – чому продали свекра, виказали чоловіка, зрозуміти не могла. Ще в голод, як жила в селі, поїхала до райцентру міняти рештки свого багатого колись приданого на харчі й надвечір поверталася з односельцем, стомлена, а той обікрав її. Не могла забути тих поцуплених харчів, які, може, врятували б батька від голодної смерті. Прокляла село, залишилася жити в тій самій кімнаті, що її найняв Іван. Поряд – церква, базар.
У базарний день, тільки-но починало пригрівати сонечко, Митько брав залізного кухля, піввідра води й біг на торг:
– Кому води? Кому води?
– Хлопче, сюди! – гукають звідусюди.
Продавши воду, він біжить по свіжу порцію. І так, аж поки розійдуться люди. Від колодязя до базару, від базару до колодязя, а ввечері викладав перед мамою зароблені п’ятаки, всі до одного.
Коло базару стояла церква, що її збудував колишній хазяїн цукроварні ще перед революцією. Одного разу хлопчик побачив, як на дзвіниці вовтузилися з мотузками люди, стягаючи з церкви дзвони. Тихо-тихо було на базарі, жах скував усім серця, тільки гірко тужила під брамою стара жінка і стогнала церква, ніби мати, що любила своїх дітей, даючи їм розраду й захист. А діти її вбивали. Ще довго над обезголовленою церквою висів цей жах, стогін і нечутне голосіння.
Митько довго морочив собі голову тими невідомими словами, що їх вигукували чоловіки, перш ніж вилізти на дзвіницю: «Релігія – опіум для народу». І тільки одна жінка, як уміла, пояснювала:
– Хто його