Війни художників. Станіслав Стеценко
Читать онлайн книгу.
нехай узгодить через Молотова. Нехай їдуть якомога швидше! І нехай делегація буде не менш представницька. Ні – більш представницька, ніж німецька! А німців охороняти вдень і вночі.
Сталін нервово розкурив люльку, розсипавши на стіл тютюн з кількох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що він напружено думає. Важко підвівся з крісла і довго ходив кабінетом. Говорив тихо, наче сам собі:
– Треба випередити його. Треба, щоб у нього було відчуття провини. Нас це, звісно, не врятує. Та потім, якщо почнеться військовий конфлікт, буде вигідніше торгуватися за союз з Англією, Францією і США. Саме Адольфа світова спільнота буде вважати цинічним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? – ще раз запитав він у Берії.
– Ні, Кобо, – винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той із себе ще один доказ своєї некомпетентності.
– І це керівник радянської розвідслужби. Якої розвідслужби – цілого НКВС! Може, я помилився у тобі, Лаврентію? Може, ти й далі мав протирати штани у партапараті Грузії? Чи ти знаєш, що Гітлер не любить жінок?
– У якому сенсі? – ошелешено запитав Берія.
– У тому самому! Він сторониться жінок – не має ні дружини, ні коханки. Це інформація від Молотова. Але інформації цієї дуже мало і вона неконкретна. НКВС – спить!
– Може, він педераст? – припустив Берія.
– Ти у мене запитуєш?
Їхні погляди зустрілися. Берія першим опустив очі. Сказав:
– Кобо, я про все дізнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистої інформації про Гітлера. Адже я лише рік…
– Я наказав не говорити мені про це!
Сталін замислився:
– Якщо американці тепер умовлять Гітлера помиритися з Англією і Францією… У нього не буде іншого виходу, ніж напасти на нас. Він не зможе утримувати таку велику армію у мирний час.
Сталін підійшов до вікна, відхилив штору і визирнув. За вікном шумів теплий весняний дощ, і сонячні відблиски вигравали на рубінових зорях Кремля.
– Німці продовжують порушувати повітряний кордон?
– Так точно!
– Часто?
– Один-два рази на тиждень. По три-чотири літаки.
– Як ми протидіємо?
– Один збили, пілоти загинули. Тіла передали німцям. Вони не мають претензій – погоджуються, що пілоти самі винні.
– Твою мать! Треба, щоб генштаб терміново видав наказ по німецьких літаках вогонь не відкривати. Не треба їх провокувати.
– Розумію.
– І ось ще що… Про всяк випадок… Підготуй напад буцімто націонал-соціалістів на делегацію художників, яка поїде в Берлін.
– Напад «косметичний»?
– Косметичний? Ми не кіно з тобою знімаємо, Лаврентію! Напад – справжній. Скажімо, в готелі. Ні, краще, коли буде розгорнуто павільйон. Скажімо, зграя нацистських молодчиків. Штурмовиків. Або молодчиків із цього нацистського комсомолу.
– Гітлерюгенду, – блиснув своїми знаннями Берія.
– Точно. Гітлерюгенду. Все треба