Автомобіль із Пекарської. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
перед людьми отак, у халаті, не кажучи вже про спідню білизну. Мав таку рису ще до того, як опинився за ґратами. А після того як постояв перед тюремниками спершу в кальсонах, потім – узагалі без них, став відчувати тиху паніку всякий раз, коли виникала необхідність роздягатися при сторонніх, навіть на огляді в лікаря. Міг би спробувати натягнути під халат хоча б штани. Та надто вже наполегливо добивалися до нього в помешкання ззовні, тож довелося відчиняти в чому був.
– Доброго ранку, пане Зінгере, – відповів він, посміхаючись якомога приязніше. – Чим можу вам служити цього недільного ранку?
– Та Бог із вами, пане Кошовий! – ввічливість домовласника ставала дедалі більш підкресленою. – Навпаки, я приніс вам ранкову газету! Її залишив поштар, тож я вирішив зробити вам таку приємність і доставити особисто.
Зінгер простягнув Климові свіже число «Кур’єра Львовського» [11], ще й зробив при цьому легкий уклін. Прийнявши гру, Кошовий так само вклонився, взявши газету.
– Хто там прийшов? – долинуло зсередини, і Клим, приклавши правицю зліва, де серце, промовив:
– Дуже перепрошую, пане Зінгере, я за мить повернуся.
Зайшовши в спальню, віддав газету Басі, котра ще сиділа на ліжку, прикрившись ковдрою щільніше, сказав:
– Займи себе якийсь час, мила, я скоро, – після чого таки підхопив зі спинки крісла штани, заліз у них, застебнув і отепер став почуватися краще та впевненіше.
Повернувшись назад до передпокою та прикривши за собою на ходу двері, Кошовий широко посміхнувся до Зінгера, котрий терпляче стовпів у дверній проймі:
– Даруйте. Це дуже мило з вашого боку – взяти на себе роль поштаря.
– То ви з мене знущаєтеся, пане Кошовий.
Це було не питання – домовласник сказав, ніби оголосив вирок.
– Та ну вас, пане Зінгере! З чого ви це взяли! – вигукнув Клим, уже розуміючи, про що зараз піде мова й до чого слід готуватися. Навіть подумки виробив лінію захисту, бо подібні розмови за три роки, що він мешкав тут, траплялися регулярно.
Для чогось зиркнувши через плече, так, наче за ним хтось стежить, Веслав Зінгер ступив крок уперед, відштовхнувши черевцем пожильця в глиб передпокою, каблуком штовхнув двері, зачиняючи їх за спиною, витер вкрите росинками поту чоло.
– Пане Кошовий, – почав він. – Я є дуже терпляча людина. За три роки, що ви тут мешкаєте, ви напевне встигли в тому переконатися.
– Віддаю вам належне, пане Зінгере.
– Зловживати – то таким є ваше належне?
Клим, зітхнувши, визнав:
– Я заборгував плату за два місяці.
– За три! – тут же поправив Зінгер. – Ви не платили мені від літа, пане Кошовий! Сказати чесно, ви ніколи не вирізнялися акуратністю, на відміну від інших моїх пожильців. Згадати хоча б пана Сойку…
– Я б радив його не згадувати, – зазначив Кошовий, і Зінгер енергійно закивав, погоджуючись:
– Так-так, покійний пан Геник залишив по собі не найкращу пам’ять у товаристві. Про нього вже