Сонячний Птах. Уилбур Смит
Читать онлайн книгу.
Джозефа мовою шанґаан:
– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.
Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:
– Павук вітає вас і бажає вам миру.
Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.
Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.
– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю, я опинилася в пастці. Я перебуваю за двісті миль від бодай якоїсь цивілізації разом із чоловіком, чия мораль щонайменше сумнівна. – І вона захихотіла. – Чи ж не чудово? – запитала вона.
Я знайшов таке місце на вершині скелі, де я міг перехилитися через край, тримаючись за гілля великого молодого дерева – павіанової яблуні. Звідти був чудовий вид на скелясті схили пагорбів по обидва боки, а також на відкриту рівнину внизу. Саллі стояла біля мовчазного гаю, і я міг виразно її бачити.
Сонце падало на неї під правим кутом, хоч мені воно світило прямо у вічі. Воно було над обрієм лише на десять або п’ятнадцять градусів, і його золоті промені забарвлювали новими м’якими кольорами скелі й листя.
– Гей-гей! – слабко долетів до мене вигук Саллі, й вона підняла обидві руки до неба.
Це був сигнал, який ми опрацювали разом і який мав означати: «Повертайся до мене!»
– Гаразд, – пробурмотів я.
Либонь, вона їх вистежила. Я ретельно їй пояснив, як затуляти очі від скісних променів сонця і спостерігати за польотом крихітних золотих світляних плям, схожих на політ стріли. Це був давній трюк, яким користувалися мисливці на бджіл і якого мене навчили бушмени.
Я відірвався від скелі й подерся крізь колючки та густі чагарі, що росли на гребені скелястих пагорбів. Я здогадався, звідки почати пошук, бо були величезними шанси знайти вулик на цій високій червоній скельній стіні з багатьма вирвами й розколинами. Хвилин за п’ятнадцять Саллі погукала мене і махала руками.
– Онде він. Прямо під тобою.
Я знову перехилився через край і тепер перехопив поглядом швидкий, освітлений сонцем політ бджіл, які поверталися до вулика, розташованого на скелі нижче від мене.
Вихилившись далеко вперед, я зміг визначити вхід до вулика: то була довга діагональна розколина, краї якої були знебарвлені старим воском. Це мав бути велетенський вулик, судячи з того, як багато робітниць поверталися в нього і як багато воску наліпено зовні навколо входу. У такому недоступному місці він, певно, залишався непотривоженим ані людиною, ані звіром сотні років. Велика рідкість для цієї землі, де мед цінується так високо.
Я прив’язав білу хусточку на гілочці, що нависала над входом до вулика, щоб позначити його місце, й у дедалі густішій темряві спустився вниз, на рівнину, до Саллі. Вона була надзвичайно збуджена нашим