Божественна комедія. Аліг'єрі Данте
Читать онлайн книгу.
гніт».
79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —
Сказав мені поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довідатися знову».
82 До нього я тоді: «Ти попитай
Предмет, мені корисний і цікавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий
Дасть мій супутник, щирий і незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в ці вузли?
Як можеш, ще скажи, чи ваші груди
Від цих кайданів звільняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди
Почулося гудіння немале:
«Моя вам відповідь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тілом, кинувши його свавільно,
Мінос її у сьоме коло шле.
97 Упавши в ліс, не озирає пильно,
Щоб розшукати місце їй своє, —
Ляга у ґрунт зерниною повільно,
100 Там пагоном і деревом стає,
І гарпії годуються від крони,
Ран завдають, а в рані отвір є.
103 Як всі ми знайдем наші оболони,
Але їх не надіне жоден з нас:
Чого зреклись – не вернемо в день оний.
106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,
Щоб тіло висіло на шпичакові
Душі бридкої безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готові,
Бо він зростав не на такі ліси,
Коли волання вчулися раптові, —
112 Скидалось на собачі голоси,
І це мисливця б сповіщати мало,
Що недалеко вепр і гончі пси.
115 І от – повз нас ізліва двоє мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без ліку гілля на бігу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,
А другий не відстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,
121 Який під Топпо зовсім не являвся!»
Та, більш не в силі видати хоч звук,
Захекавшись, він під кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи ліс, прожогом бігли,
Немов хортиць хтось випустив із рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мій вожай узяв
І вивів до куща, який, нізащо
Скалічений, в сльозах, в крові казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущині моїй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мій
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботні у крові густій?»
139 І він до нас: «О душі, що спустились
Поглянути на зганьблений мій ріст,
Коли гілки від мене відділились, —
142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!
Я з того міста, де прийшов Хреститель
Замість того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясає нам обитель.
Якби побіля Арнського моста
Ще не лишався давній покровитель,
148 То в місті відбудови висота
Із того, що лишив Аттіла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151