1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,

      Щоб міг відповідать безодні тій,

      Де починаються всі скелі й гори,

      4 Я б вилив сік своїх думок і мрій

      Якнайповніше, а без цього статку

      Підношу полохливо голос свій,

      7 Бо значно важча справа – без остатку

      Дна світового дати малюнки,

      Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».

      10 Поможуть віршу хай святі жінки,

      Як Амфіону будувати Фіви,

      Щоб він уславив бачене, дзвінкий!

      13 О створений на лихо роде хтивий,

      Думки про тебе в нас такі сумні!

      Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!

      16 Коли ми опинилися на дні

      В гіганта під ногами, я негайно

      Став оглядати мури обвідні.

      19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,

      Не йди по головах братам в біді,

      Бо й так вони страждають надзвичайно!»

      22 Оглянувшись, побачив я тоді,

      Що під ногами озеро, дзеркалам

      Подібне, але зовсім не воді.

      25 Узимку під таким товстим вкривалом

      Не спить Дунай поміж австрійських рік,

      Чи Танаїс ген за холодним валом;

      28 Коли б то величезний Тамберник

      На озеро це впав, чи П’єтрапана, —

      Крізь лід би жоден камінь не проник.

      31 Як жаба висуває, мов із жбана,

      З води свій писок кумкать в пору спек,

      Коли селянка снить жнивами зрана,

      34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,

      До ліній стиду на лиці ховались,

      Зубами повторявши стук лелек,

      37 Обличчями найнижче всі схилялись;

      Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —

      Про болі серця – зором признавались.

      40 Спустивши очі, біля ніг своїх

      Побачив я дві тіні зледенілі,

      Що й кучми переплутались у них.

      43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, —

      Сказав я, – хто ви?» Не звелись самі,

      Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.

      46 І тут їх очі налились слізьми;

      І сльози бралися відразу льодом

      Від холоднечі вічної зими.

      49 Вони були подібні двом колодам,

      Які скобами збиті ще міцніш,

      Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.

      52 А інший, прихиливши вид щільніш,

      Який з морозу без ушей зостався,

      Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?

      55 Щоб ти докладно про обох дізнався, —

      Діл, де біжить Бізента, в їх роду

      І від Альберто, батька їх, дістався.

      58 Вони й одноутробні, на біду,

      Нікого ти не знайдеш у Каїні,

      Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:

      61 Ні той, кому пробив – йому і тіні —

      Огруддя списом доблесний Артур,

      Ані Фокачча, ані той в глибині,

      64 Хто заступа нам стежку до тортур

      І називався Сассоль Маскероні, —

      Його в Тоскані знає кожен мур.

      67 І, щоб не бути в розпитів полоні,

      Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я

      Й мені Карлін потрібен в обороні».

      70 Я тисячі тих бачив, хто з лиця

      Був синій, як собака, й зріть не можу

      Відтоді крижаного