Згадайте, братія моя…

      Бодай те лихо не верталось,

      Як ви гарнесенько і я

      Із-за решотки визирали.

      І, певне, думали, коли

      На раду тиху, на розмову,

      Коли ми зійдемося знову

      На сій зубоженій землі?

      Ніколи, братія, ніколи

      З Дніпра укупі не п’ємо!

      Розійдемось, рознесемо

      В степи, в ліси свою недолю,

      Повіруєм ще трохи в волю,

      А потім жити почнемо

      Меж людьми як люде.

      А поки те буде,

      Любітеся, брати мої,

      Украйну любіте

      І за неї, безталанну,

      Господа моліте.

      І його забудьте, други,

      І не проклинайте.

      І мене в неволі лютій

      Інколи згадайте.

      Ой одна я, одна,

      Як билиночка в полі,

      Та не дав мені Бог

      Ані щастя, ні долі.

      Тілько дав мені Бог

      Красу – карії очі,

      Та й ті виплакала

      В самотині дівочій.

      Ані братика я,

      Ні сестрички не знала,

      Меж чужими зросла,

      І зросла – не кохалась!

      Де ж дружина моя,

      Де ви, добрії люде?

      Їх нема, я сама.

      А дружини й не буде!

      За байраком байрак,

      А там степ та могила.

      Із могили козак

      Встає сивий, похилий.

      Встає сам уночі,

      Іде в степ, а йдучи́

      Співа, сумно співає:

      – Наносили землі

      Та й додому пішли,

      І ніхто не згадає.

      Нас тут триста як скло!

      Товариства лягло!

      І земля не приймає.

      Як запродав гетьман

      У ярмо християн,

      Нас послав поганяти.

      По своїй по землі

      Свою кров розлили

      І зарізали брата.

      Крові брата впились

      І отут полягли

      У могилі заклятій. —

      Та й замовк, зажуривсь

      І на спис похиливсь.

      Став на самій могилі,

      На Дніпро позирав,

      Тяжко плакав, ридав,

      Сині