Понад полем іде,

      Не покоси кладе,

      Не покоси кладе – гори.

      Стогне земля, стогне море,

      Стогне та гуде!

      Косаря уночі

      Зострічають сичі.

      Тне косар, не спочиває

      Й ні на кого не вважає,

      Хоч і не проси.

      Не благай, не проси,

      Не клепає коси.

      Чи то пригород, чи город,

      Мов бритвою, старий голить.

      Усе, що даси.

      Мужика, й шинкаря,

      Й сироту-кобзаря.

      Приспівує старий, косить,

      Кладе горами покоси,

      Не мина й царя.

      І мене не мине,

      На чужині зотне,

      За решоткою задавить,

      Хреста ніхто не поставить.

      І не пом’яне.

      Чи ми ще зійдемося знову?

      Чи вже навіки розійшлись?

      І слово правди і любові

      В степи і дебрі рознесли!

      Нехай і так. Не наша мати,

      А довелося поважати.

      То воля Гóспода. Годіть!

      Смирітеся, молітесь Богу

      І згадуйте один другого.

      Свою Україну любіть,

      Любіть її… Во время люте,

      В остатню тяжкую минуту

      За неї Господа моліть.

      Не спалося, а ніч, як море.

      (Хоч діялось не восени,

      Так у неволі.) до стіни

      Не заговориш ні про горе,

      Ни про младенческие сны.

      Верчуся, світу дожидаю,

      А за дверима про своє

      Солдатськеє нежитіє

      Два часовії розмовляють.

      Така ухабиста собой,

      И меньше белой не дарила.

      А барин бедненькой такой.

      Меня-то, слышь, и подсмотрили,

      Свезли в Калугу и забрили.

      Так вот те случай-то какой!

      А я… аж страшно, як згадаю.

      Я сам пішов у москалі;

      Таки ж у нашому селі

      Назнав я дівчину… Вчащаю

      І матір удову єднаю.

      Так пан заклятий не дає.

      «Мала, – каже, – нехай дождуся».

      І, знай, вчащаю до Ганнусі.

      На той рік знову за своє;

      Пішов я з матір’ю просити.

      «Шкода, – каже, – і не проси.

      П’ятсот, – каже, – коли даси,

      Бери хоч зараз…» Що робити!

      Головко бідна! Позичать?

      Та хто таку позичить силу?

      Пішов я, брате, зароблять.

      І де вже ноги не носили,

      Поки ті гроші заробив.

      Я годів зо два проходив

      По Чорноморії, по дóну…

      І подарунків накупив

      Найдорогіших… От вертаюсь

      В село до дівчини вночі —

      Аж тілько мати на печі,

      Та