Хіба самóму написать

      Таки посланіє до себе,

      Та все дочи́ста розказать,

      Усе, що треба, що й не треба.

      А то не діждешся його,

      Того Писанія Святого,

      Святої правди ні од кóго.

      Та й ждать не маю од когó.

      Бо вже б, здавалося, пора:

      Либонь, уже десяте літо,

      Як людям дав я «Кобзаря»,

      А їм неначе рот зашито,

      Ніхто й не гавкне, не лайне,

      Неначе й не було мене.

      Не похвали собі, громадо!

      Без неї, може, обійдусь,

      А ради жду собі, поради!

      Та, мабуть, в яму перейду

      Із москалів, а не діждусь!

      Мені, було, аж серце мліло,

      Мій Боже милий! як хотілось,

      Щоб хто-небýдь мені сказав

      Хоч слово мудре; щоб я знав,

      Для кого я пишу? для чого?

      За що я Вкраїну люблю?

      Чи варт вона огня святого?..

      Бо хоч зостаріюсь затóго,

      А ще не знаю, що роблю.

      Пишу собі, щоб не міняти

      Часа святого так на так,

      Та іноді старий козак

      Верзеться грішному, усатий,

      З своєю волею мені

      На чорнім вороні-коні!

      А більш нічого я не знаю,

      Хоч я за це і пропадаю

      Тепер в далекій стороні.

      Чи доля так оце зробила?

      Чи мати Богу не молилась,

      Як понесла мене? Що я —

      Неначе лютая змія

      Розтоптана в степу здихає,

      Захода сонця дожидає.

      Отак-то я тепер терплю

      Та смерть із степу виглядаю,

      А за що, єй-богу, не знаю!

      А все-таки її люблю,

      Мою Україну широку,

      Хоч я по їй і одинокий

      (Бо, бачте, пари не найшов)

      Аж до погибелі дійшов.

       Нічого, друже, не журися!

      В дулéвину себе закуй,

      Гарненько Богу помолися,

      А на громаду хоч наплюй!

      Вона – капуста головата.

      А втім, як знаєш, пане-брате.

      Не дурень, сам собі міркуй.

      Дурні та гордії ми люди

      На всіх шляхах, по всій усюді,

      А хвалимось, що ось-то ми

      І над землею і водою,

      І од палат та до тюрми

      Усе царі, а над собою

      Аж деспоти – такі царі,

      І на престолі і в неволі,

      І все-то те по добрій волі,

      По волі розуму горить,

      Як той маяк у син[ім] морі

      Чи те… в житейськім. Само так

      У нас у костяній коморі

      Горить розумний той маяк,

      А ми оливи наливаєм

      Та байдуже собі співаєм —

      Чи то в годину, чи в напасть.

      Орли,