........

      Ми вкупочці колись росли,

      Маленькими собі любились,

      А матерí на нас дивились

      Та говорили, що колись

      Одружимо їх. Не вгадали.

      Старі зараннє повмирали,

      А ми малими розійшлись

      Та вже й не сходились ніколи.

      Мене по волі і неволі

      Носило всюди. Принесло

      На старість ледве і додому.

      Веселеє колись село

      Чомусь тепер мені, старому,

      Здавалось темним і німим,

      Таким, як я тепер, старим.

      І бачиться, в селі убогім,

      Мені так бачиться, нічого

      Не виросло і не згнило,

      Таке собі, як і було.

      І яр, і поле, і тополі,

      І над криницею верба.

      Нагнулася, як та журба

      Далеко в самотній неволі.

      Ставок, гребелька, і вітряк

      З-за гаю крилами махає.

      І дуб зелений, мов козак

      Із гаю вийшов та й гуляє

      Попід горою. По горі

      Садочок темний, а в садочку

      Лежать собі у холодочку,

      Мов у раю, мої старі.

      Хрести дубові посхилялись,

      Слова дощем позамивались…

      І не дощем, і не слова

      Гладесенько Сатурн стирає…

      Нехай з святими спочивають

      Мої старії… – Чи жива

      Ота Оксаночка? – питаю

      У брата тихо я. – Якá?

      – Ота маленька, кучерява,

      Що з нами гралася колись.

      Чого ж ти, брате, зажуривсь?

      – Я не журюсь. Помандрувала

      Ота Оксаночка в поход

      За москалями та й пропала.

      Вернулась, правда, через год,

      Та що з того. З байстрям вернулась,

      Острижена. Було, вночі

      Сидить під тином, мов зозуля,

      Та кукає, або кричить,

      Або тихесенько співає

      Та ніби коси розплітає.

      А потім знов кудись пішла,

      Ніхто не знає, де поділась,

      Занапастилась, одуріла.

      А що за дівчина була,

      Так-так що краля! і невбога,

      Та талану Господь не дав… —

      А може, й дав, та хтось украв,

      І одурив святого Бога.

      Готово! Парус розпустили,

      Посунули по синій хвилі

      Помеж