Країна розваг. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» – масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана[26], а його дід – ще тоді, коли показували шоу з фальшивими індіанцями і Великим вождем Йоулатча.
– Та ви приколюєтесь! – екзальтовано вигукнув Том.
Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.
– Синку, ти знаєш, що таке історія?
– Е-е… Те, що було в минулому?
– Нє. – Він затягнув шнурівку на брезенті. – Історія – це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.
Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.
Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».
– А ви карні-від-карні?
– Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.
– А можна ще одне-єдине? – спитала Ерін.
– Лише тому, що ти красунька.
– А що означає «носити шкуру»?
Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.
– Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?
– Ну… так.
Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.
– Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.
Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами – та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя – басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» – і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому – це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.
Я (разом з іншими привітними помічниками)
Низка катастрофічних пилових бур, що сталися в преріях США та Канади протягом 1930–1936 рр. Інша назва – Брудні тридцяті.