Не повертайся спиною до звіра. Тетяна Ковтун
Читать онлайн книгу.
і двадцяте сторіччя не виспівані. Я думу написав…
– Про що?
– Про Чорнобиль.
Настя гмикнула і знову втупилась у вікно. На поля вздовж полотна вже впала ніч. Жодної зірки не проблискувало у грузькій бруднуватій чорноті, лише вдалині мерехтіли вогники якогось полустанку.
– Знаєш, – і далі сповідувався юнак, – я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.
– Чому тебе звуть Ніндзя? – запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.
– Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.
– Навіщо?
– Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.
– Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом – це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, і ви його наслідуєте.
Артем розсміявся.
– Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.
– Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.
– Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?
– Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.
– То ти – розвідниця! – розсміявся Артем.
– Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…
– Запишався, – пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: – У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки – українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.
– То в чім же річ?
– У чім-чім! У нього ж місія! Його місце – тут.
– Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!
– Може, він і справді святий. А що подвижник – то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.
– Нічого собі… – Настя похитала головою і замислилася.
Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.
– А я скоро поїду, – Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.
– Навіщо?
– Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, – він спіймав здивований погляд і пояснив: – Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.
Настя знизала плечима чи то від холоду, чи то у відповідь на ці слова.