Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
кріпак з Чернігівщини, не оглядаючись на пана, почав басом підтягувати:
Щоб я не чорніла,
щоб я не марніла,
щоб на мені трава росла,
росла й зеленіла.
Відчувши підтримку, графський голос зміцнів, забринів розчуленістю. Олександр Андрійович набрав повні груди запашного полтавського повітря, напоєного сонцем та терпкою зеленню степу, зітхнув:
– Гарно у нас на Україні, Йване! – чи то запитав, чи то ствердив він.
– Гарно, пане Ликсандре, – погодився кучер, теж зітхнувши. – Коли б не ви, то ніщо б не втримало мене в туманній столиці. Взяв би жінку та дітей та й пішки пішов би на Україну… Дивуюся – що вас там тримає? Маючи тут такі маєтки, такі землі, чого сидіти серед того кам’яного громаддя, дихати смородом та пилюкою великого міста? Не розумію…
– Е-е, братику, важко зрозуміти… Мушу!.. Доля підняла мене на таку висоту, на таку височенну гору, з якої жоден смертний добровільно не хоче сам скочуватися, бо знає, що розіб’ється. От і тримаюсь… І триматимусь, поки й сил моїх!.. А в тому, що серце тужить за батьківщиною, ти правий, – і в мене тужить. Буває, пригадаю рідні місця, росяні ранки на лузі, плакучі верби над ставом – і так раптом закортить скинути лаковані штиблети та босоніж гайнути по нашій теплій землі, як тридцять літ тому! Та ба! Минулося! Не той вік, не те становище в суспільстві! Потрапив я, братику, в золоту клітку – і немає мені з неї виходу. Та й сам, хоч би й виганяли, не тікав би з неї… Ось так! – філософськи закінчив Олександр Андрійович, похитав своєю крупною головою, ніби злегка глузуючи над суєтою людського життя, і раптом, помітивши попереду високу могилу край дороги, попросив: – Зупинися тут, Йване, будь ласка!
Кучер зупинився. Безбородько пішов до могили навпростець, по бур’яну, здерся на крутий пагорб, насипаний далекими предками над якимось давно забутим покійником, і довго там стояв у задумі, озираючись довкола та вдивляючись у синю далечінь степу. А коли зійшов униз, сказав:
– Далеко видно з гори, дуже далеко, а з Зимового палацу – ще далі… Оце й тримає мене там… Міцно тримає… Отак-то, Йване!.. Рушай!
Переночували вони в Красногорівці у місцевого дідича, а наступного дня, під вечір, добралися до Обухівки.
Спочатку Безбородько мав намір їхати прямо до Миргорода, та згодом передумав. У Миргороді нікого не знав, не мав знайомих, а неподалік, у Обухівці, жив молодий поет Василь Васильович Капніст, з яким граф познайомився в Петербурзі і вподобав запального юнака. Його вірші стали з’являтися на сторінках петербурзьких видань, про нього заговорили, як про нову зорю, що сходить на поетичному небосхилі.
Вже вечоріло, коли екіпаж поволі в’їхав на широке подвір’я і зупинився перед поміщицьким будинком над
Пслом. Сповіщений служкою, вийшов невисокий смаглявий молодик років тридцяти з довгим, до пліч, темно-русим хвилястим волоссям, що, розділене рівним проділом надвоє, спадало на плечі. Побачивши Безбородька, він радісно розкинув руки, притьмом збіг з ґанку і вигукнув:
– Графе!