Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик
Читать онлайн книгу.
Уявляв, як радітиме вона, коли прибуде додому і внесе все те багатство в хатину і викладе на лаву чи на стіл. І все було б добре, коли б не отой дурний парубоцький вибрик, від якого і досі пече його сором.
Він червоніє, відчуваючи досаду – спочатку на себе, а потім – на Катрю. Хай і так – хай він винен! Але ударити його по обличчю – раз і вдруге! Це вже занадто! Хіба він хотів її образити чи насміятися з неї? Чи вона ніколи не бувала на вечорницях або на досвітках і не знає парубоцьких жартів?..
Йому хотілося помиритися з нею, заговорити, пояснити, що він не мав на думці нічого лихого, та вона уперто мовчала і, скільки він не зиркав на неї, відвертала очі.
Під саньми прогуркотів міст через Сліпорід. Позаду залишилися мацьківські поля, старе, ще з князівських часів, городище на горі, – почався ліс. Обабіч дороги стояли стрункі жовтогарячі, мов свічки, сосни, – тихо дрімали під білими шапками снігу.
Раптом коні рвонули – несподівано, неждано. Зі звичайної, спокійної ступи відразу перейшли у чвал і, наче скажені, помчали вперед. Мало не випавши з саней, Івась схопив віжки, та втримати нажаханих коней не зміг, – вони неслися все швидше і швидше.
Що трапилося? Чого вони злякалися?
І тут почувся розпачливий крик Катрі:
– Івасю, вовки!
Він оглянувся – і похолов: з лісу на дорогу, пурхаючи в глибокому пухкому снігу, один за одним виринали гінкі і жилаві звірі. Білозубий оскал хижих пащек, шерсть на спинах – дибом, очі горять голодним вогнем, худі тіла з підтягнутими животами і прищуреними вухами – мов списи. Вибравшись із заметів на дорогу, вовки миттю повернули услід за саньми і прискорили біг. Скільки ж їх? Один, два, три… П’ять, шість… Дев’ять, десять, одинадцять… Ого! Ціла зграя на чолі з вожаком!
Катря сплеснула руками.
– Ой Боженьку, що ж це буде!
– Тримайся! Не випади з саней! – гукнув Івась і, попустивши віжки, махнув батогом: – Но-о! Но-о-о!
Та коні й самі, без понукання, летіли, як вихор, – їх підганяв смертельний жах. Мелькали ковані копита, з-під них бризкав іскрами тугий сизий сніг, довгі пишні хвости розпустилися віялами, і шалений вітер, що не знати де взявся в морозній тиші сонячного дня, пронизливо засвистів у вухах.
Івасеві стало страшно. Навіть один вовк, коли голодний, насмілюється нападати на людину, а тут – цілий виводок! Не змигнеш оком, як від тебе залишиться лише обгризений кістяк!
Він оглянувся знову. Вовки наздоганяли їх. Найсильніші вирвалися наперед і разом з вожаком, головатим довгоногим вовком, уперто долали ті кілька десятків кроків, що відділяли їх від такої бажаної і легкої, як їм, мабуть, здавалося, поживи. І тут Івась помітив одну важливу обставину: звірі бігли тільки по вкатаній дорозі, не звертаючи вбік, де вони зразу ж втрачали швидкість у глибокому снігу.
Отже, надія на коней.
– Но-о, дорогенькі! Виручайте! Но-о!
Яким зразу безмовно ворожим став ліс, яка нескінченно довга дорога стелиться по ньому! Коні витягуються в струну, мовби не торкаються копитами