Дві московки. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
и
I
Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i насилу-насилу волiк свої притомленi ноги.
Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi, високi, зеленi та кучерявi верби.
Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав насипати тютюну в люльку.
«Господи! – подумав москаль. – П’ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли такi великi… Що ж то дiється тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочиває вже на кладовищi?.. – I москаль похилив голову… – А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з їх i молодицi!..»
Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.
А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло неї aнi комори, анi загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою – то погрiб бабин. За хатою десять вишень та двi грушi – ото й усе хазяйство Хомишине…
Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. Її руки тряслись; старенький очiпок зсунувся на тiм’я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сивої коси, а стара все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п’ять рокiв, з того часу, як його взяли в москалi.
Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не потрапила. Тодi вона встала, прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях…
«I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха… – Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вiстки».
I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; її очi впали на широку дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. «Чи живий вiн, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляється москалевi на чужiй сторонi? Може, його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темної ночi, а може, де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати». Лiтає материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч, то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце материне ниє та ниє…
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому заманячив червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою, як з-пiд землi вирiс, з’явився її син Василь.
Вечiрнє сонце блиснуло на його в вiкно.; Високий та тонкий стояв перед нею син; чорнi кучерi, лице, одежа – все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
– Добривечiр, мамо! – промовив Василь. – Чи пiзнаєте мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила…
– Як ти вирiс, сину, який став високий!
– А ви, мамо, старi стали, такi старi!
– Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе – i менi вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
– Не плачте, мамо, – промовив Василь. – Я ж, бачте, слава богу, вернувся живий i здоровий.
Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не знала, чого шукає; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату. Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, – рада б сама умивати i втирати свого Василя.
Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi палає полум’я, кипить вечеря. Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при свiтлi,