Дві московки. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
Стоїмо неначе й так, як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили лущать поза шиєю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду – не так лице держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та злющий, кричить: «Не поворачивай рожи! прямо держи!» Та по другiй щоцi. Отак-то, мамо! Б’є по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями годує.
Почали нас муштрувати з рушницями. «Праву ногу вперед!» – було, крикне. Ти й витягаєш її поперед себе, як ломаку. «Не так!» – кричить вiн та по нозi рушницею. Зомлiє, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи! Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу, як води, а в водi – крупа крупу доганяє…
Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто…
– Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам плакати?
– А чи надовго ти зо мною, – одказала мати. Щоб не завдавати жалю матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях. Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як його в москалi брали. Розмова з Василем роз’ятрила старе серце, старi рани, вже загоєнi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про своє горе, що перетерпiла на своєму довгому вiку. А тим часом важко було їй i легко на серцi! I почула вона, що недавно полито її серце боляче неначе цiлющою водою; то думка злинула в її душу – про сина Василя. Василь, її останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! Її Василь догляне, й нагодує, й напоїть, дорогий Василь її поховає, закриє її очi своїми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старої мигнуло свiже лице Василеве, неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка лице молодої молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а молодиця-невiстка порається коло печi. I стало їй легко, дуже легко на серцi, неначе вернулись її луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге народилась на свiт. I здається їй в дрiмотi, що вона вже сама, молода й хороша, порається в своїй хатинi, а покiйник її, молодий та гарний, сидить на лавi та говорить до неї. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою. Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом…
II
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками