Вибрані новели. Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то ’меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.
Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…
А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.
Заснув. До білого дня біле світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.
ДОРОГА
— Я йду, йду, мамо. — Не йди не йди, сину…
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.
Аж людей спіткав.
Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.
Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.
Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.
Здоймалися і падали.
А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.
Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.
Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.
Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.
І став сильний і гордий. Вітер нагнув д’нему всі квіти.
Ступав своєю дорогою дальше.
Вона, як полотно, під ним угиналася. Минав усі ворота, білі вікна помикали.
І знов людей побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів. Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
Всі в білих сорочках, як на Великдень.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.