Вибрані новели. Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
Видко діло, що вже постаріласи: і лице як шкіра на старім чоботі, і волосе як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би, та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, кому вона стільки катрання нашиває та натикає?
— Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину в огонь. Лиш ти мені втеркайси до моїх грядок, та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!
Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
— У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожна невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!
В неділю пополуднє приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини, і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.
— Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони ему із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й ему маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить гроший, що мете гратиси в них…
Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожну цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На подвір’ї гралися з дідом унуки; кожний мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.
Як сонце заходило, то невістки з унуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.
А третій між ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лише сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п’яний.
— Базю, чого ви стілько тої горівки п’єте? Таже вона у вас колись запалитьси!
— Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в годові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітий, і хотять в одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горівкою напоїти,