Вибрані новели. Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.
— Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
— Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…
— Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити…
— Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе
вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…
— За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
— Ідім, Даниле, додому, ідім.
— Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
— А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:
Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листя пише,
З буйним вітром розмовляє…
Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ
Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.
Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!
Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.
В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».
Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов