Хазяїн. Іван Карпенко-Карий
Читать онлайн книгу.
з розкiшним бадиллям, а на бортах вишийте барана i овечку. Та зробiть так, щоб вiн зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумiєте?
Кравчиха. Ох, матiнко моя Мар’я Iвановна, це то все розумiю, тiлько навряд чи поспiю таку дорогу вещ скiнчить за два мiсяцi: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки i барана у мене є на подушцi, а бурякiв нема.
Марiя Iвановна. Я вам дам i узори. А щоб поспiшить з роботою — вiзьмiть помiшницю: я ж i грошi платю не малi — п’ятдесят рублiв!
Кравчиха. Та вже i день i нiч будемо удвох з дочкою стьогать i вишивать, тiлько прибавите п’ять рубликiв.
Марiя Iвановна. Як гарно зробите, то й десять дам.
Входе Феноген.
Феноген. Готово?
Марiя Iвановна. Готово.
Феноген. Давайте, бо гнiваються. Там якийсь чоловiк з важним дiлом. (Взяв халат i пiшов).
Марiя Iвановна. Ну, iдiть же, голубочко, я дам матерiал i узори.
Кравчиха вийшла.
Соня. Мамо! А по-мойому, вiвцi i буряки вишивать не годиться — це буде смiшно… Краще на полах i на борту квiтки та гарнi мережки, фрески, у мене є узори.
Марiя Iвановна. Нi, Соню, квiтки — то инча рiч, то для молодого, а вiвцi i буряки татовi, як хазяїновi, будуть приятнiще. Я вже тата добре знаю, ходiм!
Соня. Як хочете, а я б не раїла, бо буде смiшно…
Iдуть.
Соня. Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татовi про предложенiє Iвана Миколайовича?
Марiя Iвановна. Нi, дочко. Нехай на iменини приїде i сам скаже. Iван Миколайович — учитель гiмназiї, чоловiк розумний, то зумiє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.
Пiшли.
ЯВА VI
З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес i Феноген.
Пузир. Феноген, не знаєш, зiбрались економи в конторi?
Феноген. Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловiк, з коня не злазить.
Пузир. Якщо зiбрались — клич!
Феноген вийшов.
Пузир. (До Маюфеса). Сiдайте.
Мовчать.
Пузир. Трудне дiло ваше… трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що пашi не стане.
Маюфес. Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я купив у вас для одного нiмця валахiв, — пам’ятаєте? — то для прийомки три днi їхали вашою землею… їхали ми цiлий день. «Чия земля?» — питаємо. «Терентiя Гавриловича Пузиря». На другий день знову питаємо: «Чия земля?» — «Терентiя Гавриловича». I тiлько на третiй день, надвечiр, почалась земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Цiле княжество. Нiмець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третiй день, смiючись, сказав: «У цього хазяїна бiльше землi, нiж у нашiм герцогствi». Єй-богу, так i сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?
Пузир. Та воно можна! А тiлько я вам скажу, що, крiм всього прочего, дiло ваше опасне… Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої бiди.
Маюфес. Помилуйте, чого бояться? Нiчого боятись! Не такi голови це дiло обмiркували, щоб можна було боятись.
Пузир.