Сагайдачний. Андрій Чайковський
Читать онлайн книгу.
по-своєму.
— Щасливі ви, що такого доброго князя маєте…
— Нашому князеві дай Господи много літ прожити, бо що потому буде, то Господь знає…
Плескач задумався і став хитати головою.
— А хіба ж що? Нема в нього дітей?
— Та що з того? Найстарший син Януш цілком відвернувся від прадідної церкви. Він уже лях, не наш…
— А князь на те позволяв?
— Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.
— Я би на те не позволив. Видно, що в панів інакше жиють, як ми, прості люде.
— Ні, ви того не знаєте, який князь строгий чоловік. Його син Януш, а так само й інші два сини, не сміють при батькові сісти, ані словом відізватися, поки не дістануть на те дозволу, не сміють нічого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всі добре в городі знаємо, що князь дуже гнівався на сина, грозив, просив, — не помогло нічого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, відтак і він став перевертнем, а тепер богомолець. Нічого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Він теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внуків і не пустить їх на чужину, бо вже на Янушеві попікся. Чимало клопотів та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллі, княжна Гальшка, скільки князь мав із-за неї і її матері процесів, боротьби з її мужами та з тестем, вітчимом.
— Вона вже не жиє?
— Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевільна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бідна, на замку з своєї вежі голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цілий город, почувши її плач, крик, тільки хреститься, а дітвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долі не хотів би я мати і за ті княжі скарби, за те золото, що має його наш князь під своїм замком… І від того часу князь посумнів, згіркнів та лише в молитві шукає розради, потіхи. Бідний він. Він неприступний ні для кого. Одна його дочка, Катерина, вміла з батьком дійти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хіба через отця Дем'яна або княжну Катерину діпнув свого.
Плескач оповідав те про княжі справи, що знали всі острожане, а що кульчичан дуже цікавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус і запам'ятовував, щоби відтак дідові Грицькові розповісти. Хлопці цікаво й радо слухали, бо відтепер їх доля була зв'язана на довгі часи з тим славним паном на Острозі.
Вже стало сонце хилитися на захід. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.
Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанію солярів, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львів, значиться, поза той страшний Янівський ліс.
Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усім було жаль. Розставалися на довгі літа, а може, ніколи