І ширшає концерт. Шалені перегуки

      здіймає квіття хор у барв грайливій піні,

      і ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,

      музики кип’яток наливши в лійку сині.

      Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму

      ядра одного в шум рясний рослинних хорів

      електрика натхнення ллється змінним струмом,

      билини тонів вигинаючи угору.

      Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,

      кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно

      окріп мелодії вливається по вінця,

      кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

      І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі

      переливається від краю аж до краю.

      Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,

      коріння ста дубів – підземні ліри грають.

      Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,

      як вітру стовп, знялась музика звідси,

      і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,

      їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

      Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,

      заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,

      та не дають його шукати в рвійних трелях

      розприслі соловейки – і не видно сліду.

      Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,

      солодке і п’янке знесилля морщить жили,

      і скручуються звуки в світла смуги,

      в птах очі сплющені від розкоші знесили.

      Низькі октави – чорність і червоність всуміш

      проходять в синь і зелень – два струнки акорди.

      Високе «е» на скрипці з молодого шуму

      у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

      І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям

      розкрилась над землею, наче срібний розпач,

      почули дотик майстра й пальці флейту палять,

      і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

      Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини

      в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,

      і лиш музика, мов потоп, усе поглине,

      як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

      Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,

      празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.

      Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик

      і трав, мов струн поземних, супровід зелений.

      Для розуму зачинені, невидні двері

      відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.

      Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні

      речей і дій, музика суті, дно незглибне.

      Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже

      в мелодію розприслі барви, краплі, шуми?

      Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,

      аж лігатурами спливає співу струмінь?

      Пейзаж мелодії мальований в атласі,

      музики башта обросла акордів хмелем,

      щаблі драбини гам поламані у басі,

      спалахують щомить короткі ритурнелі.

      Нашарування звуків, краєвиди співу,

      тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.

      Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,

      а