Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький
Читать онлайн книгу.
казати фрукт, а не фрукта.
«Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, – подумала Онися й почервоніла. – Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!»
Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:
– Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!
Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.
«Звідкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски», – моливсь в думці Балабуха до давніх богів.
А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам’яті.
«Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!» – кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.
«Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?» – думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.
– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.
Онися липнула на його здивованими очима. «Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому», – подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.
– Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… – знов почав Балабуха, – як побачив я вас, то мені став світ немилий!
– Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав’язала! – одрубала Онися сміливо.
– Ви жартуєте? Краса страшна, – це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, – почав філософствувати Балабуха. – Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, – кого вразять, той вже навіки ваш.
– У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? – обізвалась Онися.
– O sancta simplicitas![3] Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! – промовив неначе сам до себе Балабуха.
«Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста», – подумала Онися й почала сердитись.
– Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, – говоріть-бо по-людській! – сказала Онися.
– Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, –
3 О свята простота! (лат.)