Хрущі гудуть, до світлих шиб летять…

      А там, мов вежі, башти фантастичні,

      недвижно темні дерева стоять.

      Ти сам-один в природі тій величній,

      мов принц в заклятім місті у казках…

      І в душу ллєсь спокій, якісь празничні,

      врочистії чуття…І ти, мов птах,

      стаєшся легкий, мов ось-ось летіти!

      Безмірну силу чуєш у руках

      і весь ростеш у безмір…Люди! Діти!

      До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

      І все зроблю, що будете хотіти!

      Чи крові треба — кров за вас проллю!

      Чи діл — я сильний, віковічні скали

      розторощу, на землю повалю…

      Дмухнув вітрець — і мрії ті пропали.

      Та в серці прилив ще чуття тремтить,

      і вже думки до хат тих поскакали,

      де чорна праця й чорне горе спить.

      Вузька, здається, непривітна нива,

      а кілько можна й треба тут робить!

      Суспільна праця довга, утяжлива,

      зате ж плідна, та, головно, вона

      одна лиш може заповнить без дива