…могло бути потому. Потому могли бути дві години найогидніших звуків, вкінець спотворених електричною апаратурою, всілякими там динаміками й примочками, як це буває, потому могли початися справжні стосунки, коли безкоштовні напої закінчуються, а спинитися вже ніхто не може, а головне – не хоче, ось у цьому місці й у цей момент хитрий підступний змій-диявол і вповзає попід барну стійку за шинквас між пузатих тьмяних пляшок зі скотчем та водярою і звідти хитро підморгує всім присутнім, ніби нашіптує: давайте, чуваки, відтягніться, хулі там, богослови, не зупиняйтеся, в жодному разі не зупиняйтеся, інакше це для вас дуже погано закінчиться, чуєте, як лажають ці придурки в кирзових чоботах? ці довбані австрійські панки, які вважають, що схопили свого довбаного господа бога за бороду, чуєте, як хриплять їхні колонки? якщо ви зараз зупинитеся, це хрипіння буде тривати вічно, воно залишиться у ваших головах і з вас уже не вийде ніяких богословів, із вас навіть економістів не вийде, будете плазувати, як слимаки, від супермаркету до супермаркету, купуючи тепле пиво в бляшанках – шепоче підступним голосом цей чортів демон, і всі його слухають, і набираються, і все це триває аж доти, доки той самий вокаліст (хе-хе) не витримує і, перечіпившись через якісь дроти, летить просто в залу під ноги богословам і макроекономістам, і це сприймається як заклик до братання на цьому германському фронті побутового алкоголізму, я підходжу до музикантів, і ми швидко знайомимося, й говоримо про погоду, шоу-бізнес і студентську солідарність, і я обіцяю зробити їм концерт у себе на батьківщині, говорю, що їм там буде цікаво, там вулицями дотепер ходять справжні живі гебешники, їх навіть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто – переконую я їх – цим постійно і займається, музиканти рвуть на собі бутафорні армяки, хороші хлопці, ми обмінюємось адресами, візитівками та номерами кредиток і, штовхаючися, виходимо з клубу, тягнучи на собі їхню апаратуру. Гітарист, імені якого я запам'ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далі за собою, зараз, говорить, ми поїдемо додому до мого брата, у нього сьогодні свято, і ми маємо його привітати, і ти поїдеш з нами – у нас є одне вільне місце, і це звучить так, ніби він пропонує мені останню – випадково збережену – вакансію на відпущення гріхів у папи римського, тож відмовлятися просто безглуздо, і ми всі пробираємося крізь кількатисячну юрбу веселого народу з колонками, гітарами та вокалістом на плечах, такий натруджений марш-кидок крізь натовп богословів і макроекономістів, десь збоку починається ряд підтоплених екологічних сортирів, із крайнього чути блювотні звуки, когось рве, і лише за ледь уловимими і ледь відчутними вібраціями я впізнаю голос Берні – свого друга і вчителя, для якого ця тридцятирічна війна все ніяк не завершиться…