Живий звук. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.
У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.
Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?
Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.
З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.
Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під'їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.
При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…
Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.
За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.
Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…
Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.
Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев'яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.
– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.
Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.
Пройшовши