KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
Читать онлайн книгу.
погоди знає усе так точно. Певно, у японський гідрометцентр брали на роботу лише тих, хто гарно в школі вчив математику. А не таких клоунів, як Микола з нашого прогнозу погоди. Але така чіткість і ясність були для тих, хто дивився прогноз погоди. Я не була серед них. Як і Баз, наразі. Так що дощ діставав мене у Токіо завжди зненацька. Тому порівняння мало сенс лише для нас. Як і всі наші розмови, між іншим.
– Ну, ми їдемо кататися містом. Куди хочеш, кажи? – повернув мене до реальності голос Джо. Він був недільно-недбало вбраний. Його волосся трохи розкуйовдив вітер. Однією рукою він дістав із бардачка блайзера з надписом бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіс» і, пригладивши коси, натягнув його на голову.
– Куди хочете, хлопці. Я з вами!
Хлопці задоволено посміхнулись, і Баз сказав Джо:
– Щось вона сьогодні підозріло на все відразу погоджується. Щось не те… – А потім обернувся до мене і суворо запитав:
– Якусь шкоду уже замислила?
– Ніяяяяку, – я тільки радісно посміхалась.
Із машини лунав джаз, і наша гайджінська трійка на маленькій машинці мчала у бік району Нака-Мегуро. Я подумала, що Баз був правий стосовно капелюшка. Він би довершив таку і без того цілком гламурну картинку. Я витягла із сумки рожевий шалик і закутала у нього плечі. Був квітень, але у відкритій машині та на швидкості було ще холодно. У районі Мегуро вже повністю розцвіли сакури. Ми їхали вздовж річки, під звуки джазу, і вітер за нами ніс хвилю рожево-білих пелюсток.
Йшов четвертий тиждень квітня. Весна цього року була піз ньою. Квіти сакури, котра завжди вже опадає до 10 числа, цього року розпустилися запізно і, наче виправдовуючись за своє запізнення, ще тримались на деревах, як в оповіданні О’Генрі, немов приклеєні клеєм.
Вітер хитав гілля дерев, котрі цвіли вздовж річки-каналу на Нака-Мегуро, і квіточки спадали в річку, від чого подекуди вона вкрилася шматками латаття із сакури. Ми припаркували машину біля відкритого кафе, Баз і Джо пішли спитати про вільні місця, а я лишилась надворі. Стояла, дивилась на річку і думала. Що це моя перша самотня весна у Токіо. Без Матвія.
Місць у кафе не виявилось, бо охочих помилуватися на сакуру біля річки у цю неділю знайшлося багато. Тому ми сіли в машину і подалися в бік Дайканями – фешенебельного району з масою дивовижних бутіків та магазинчиків. І цілої купи кав’ярень з відкритими терасами, на яких можна було побачити місцевих знаменитостей з їхніми собаками та бойфрендами.
Я дивилась на дорогу, по якій я мільйон разів їздила на велосипеді, але сьогодні з вікна відкритого автомобіля вона для мене виглядала зовсім іншою. Проте чомусь згадались інші поїздки. Київські. У компанії Матвійових друзів. Коли у нас був цілий караван із спортивної «альфа-ромео», великої «Волги» та старенького «фольксвагена-жука». І ми гасали усією бандою купатися вночі на Дніпро. Наразі, «альфа» нам слугувала за магнітофон на колесах. Травневими вечорами призначали «нічний з’їзд» перед магазином «Сігрем» на Городецького (ми його тоді називали «Сто грам»). Ми