KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
Читать онлайн книгу.
з’явилось. Він мені нічого так і не прислав. Йому, певно, було важко зробити для мене той клаптик паперу… чи, може, він вирішив, що в такий спосіб він нарешті зможе проявити в останній раз свою силу наді мною. Хто зна…
Довелося шукати інші виходи із ситуації, що склалася. Наразі виявилося, що допомога у скруті інколи приходить звідти, звідки її зовcім не очікуєш. Але про це я розповім пізніше.
8. Зустріч із сенсеєм, або «Подумай про “порізану руку”»
Після майже двох місяців роздумів я вирішила зустрітись із сенсеєм, аби поговорити. Говорити мала тільки я.
Я мала нарешті розповісти і вибачитись. Сказати, що я більше так не можу і що врешті-решт я повертаюсь додому. Я кидаю навчання. Я сиділа у коридорі на білому диванчику, який він лишив тут для усіх нас, аби ми провітрювали свої голови, свої бурхливі характери, свої теорії та свої підходи до дисертацій, поки він затримувався на чергових зібраннях. Кого тільки не бачив цей білий льняний диванчик і які тільки думки на ньому не висиджувались, скільки дисертацій він подумки переписав і пережував, виплюнувши в інше, післядисертаційне життя.
Сенсей затримувався. Останнім часом на нього навісили силу-силенну адміністративних обов’язків, і він жонглював ними, як жонглює різнокольоровими кульками вправний жонглер на арені цирку. Тут те ж саме, що і в нас: хто везе, на того іще більше і складають. Казали, що він серйозно займається йогою і спить лише по 2 години на добу, і того йому вистачає. А наснагу та енергію йому дає заняття медитацією. Не знаю. Не бачила сенсея у позі лотоса. Одна думка про це у мене викликала посмішку.
Його мало хто уявляв не в русі, окрім як стоячи біля кафедри із розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці без комірця. Сорочці, під яку не вдягнути краватку. Він практично ніколи не носив краваток. Проте не виглядав несерйозно. І то йому пасувало.
Ми інколи вели з ним цікаві розмови. Думаю, що він не вів таких розмов з іншими студентами. А мені він розповів і про свою родину, і про своє дитинство. То було незвично. І я з цікавістю його слухала. У сенсея не було дітей. Мабуть, тому. А може, тому, що, як говорив один мій товариш, я щось роблю з людьми, і вони самі мені все розповідають… Не знаю…
Сенсей був молодшим сином у родині, де всі були лікарями. Протягом останніх трьох поколінь. Звичайно ж, його долю і його фах було визначено ледь не з пелюшок. Він таки вступив до медичного факультету, подолавши страшну вступну «екзаменаційну війну»[4] до імператорського університету. А за півроку він сказав батькові, що не хоче продовжувати, це не його стежка, і він буде перевступати до філософського факультету. Звичайно, що поважна родина була у шоці. На сімейний консиліум було зібрано трьох дядьків-лікарів та двох старших братів – хірурга і невропатолога, які купою намагались протягом тригодинної розмови колективно вправити йому мізки вправними лікарськими руками. Те не допомогло. Юнак твердо стояв на своєму. Кажуть, батько зітхав іще протягом тижня, а потім сказав: «А, нехай. Нехай
Так у Японії називають вступні іспити до університету, які переважно відбуваються в один день.