KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
Читать онлайн книгу.
бути «не гірше, ніж усі». Як усі люди відповідного статусу та становища. Як багато радянських родин, яких було прийнято до клубу «міської інтелігенції».
У двадцять з невеличким хвостиком намагаєшся якомога швидше виборсатися із-під опіки власної родини, а в результаті я потрапила під контроль та повчання людей, для яких я була «чужою кісткою», проте вони чомусь хотіли, аби я дослухалася до їхніх порад.
Маман брала жваву участь у житті своїх синів. У всьому їх житті. Спочатку мене зворушило, коли вона подзвонила, аби нас помирити. Я подумала тоді, що вона гарна мати і їй не байдуже життя сина. Воно було їй не просто не байдуже – вона прагнула деталей з того життя. Пам’ятаю, як десь за тиждень після нашого одруження вона поцікавилась у мене, чи все у нас добре. «В якому сенсі?» – запитала я. «У ліжку», – сказала вона. Пам’ятаю, я тільки роззявила рота і, збліднувши, промимрила щось про «добре». Такого у мене вдома ніхто не питав, а тут – запросто і залюбки.
Можна навіть сказати, що вона жила життям своїх дітей, бо власного у неї не було. І то було трохи страшно. Тому, коли сталася нагода, я поїхала на навчання за кордон і чоловіка теж забрала із собою, де ми і прожили весь інший час.
15. Ігри в бабу Куцу між Києвом і Токіо
Ми часто зустрічались тієї весни у 300-єновому кафе між Ебісу та Дайкан-ямою. Пили каву, обговорювали нагальні справи, університет, викладачів, друзів, словом, говорили про життя. Моя подруга Солвіта так само, як і я, вчилася в докторантурі, але з лінгвістики. Вона була литовкою – типовою представницею нордичних північних народів. Кидала російські слова неквапно, дрібно, припорошуючи їх симпатичним прибалтійським акцентом. Ми немов доповнювали одна одну: я запальна і швидка, як вогонь, рудокоса і зеленоока, і вона – неквапна, тендітна, голубоока, як лід, розважлива білявка.
Якось тоді, на початку березня, ми сиділи у тій же маленькій затишній кав’ярні на чотири стільці, і я про щось бурхливо говорила. Вона, як завжди, уважно слухала. А потім, дослухавши, через декілька хвилин сказала: «Да, это так. Я согласна. А что такое «капеееец»? І тут мені якось враз стало смішно, і я немов подивилась на ситуацію збоку. А й правда, що воно таке? Бог його зна. Можливо, краще і не вживати таких слів, та інколи вони напрочуд коротко характеризують ситуацію, що склалася.
Кава була смачна. У ній було багато молока. Солвіта завжди знаходила правильні слова, аби пояснити різні дивацькі процеси, котрі відбувалися у нашому житті. Я була з головою занурена у ці процеси. Я варилась разом із ними. Тому мені було важко зрозуміти, що за гра відбувається на даний момент. На якому відрізку. Хто грає? Де я? Чи, може, грають мною? Мені неначе зав’язали очі чорною ганчіркою, і ми дружно грали у бабу Куцу. Навпомацки. Між Києвом і Токіо.
Я нічого не чула і не бачила. На мені ж була чорна тряпка. І тут раптом, коли ми вже збирались, вона раптово розкрила свого гаманця і зі словами: «А оце мій бойфренд» – виклала на стола фотокартку. Хлопця в окулярах. Африканця. Я подивилась